Музей Григорія Кочура в Ірпені

Марина НОВИКОВА

ГРИГОРІЙ Кочур — редактор перекладів із МИКОЛИ Зерова:

(сонет “Чистий Четвер”)

Перекладачі й перекладознавці України добре пам’ятають, яким прискіпливим редактором був Г. П. Кочур. Іноді його редагування було офіційне — у періоди соціально-політичних “відлиг” [1]. Інколи, і то незрідка, редагування це було напівофіційне — у часи регулярних “заморозків”. Про нього знали “підопічні” Г. П. , перекладачі (часом вельми титуловані, наприклад М. Бажан); знали й видавничі редактори тих книжок; знали навіть рецензенти та критики. Всі знали — але всі мовчали, бо “легально” запросити Г. П. на роль титульного редактора було неможливо: прізвище його було “небажане”. (Формула, яку вживали тоді майже відверто. )

Одначе були й випадки “незримої” редактури Г. П. з інших причин. Міг він читати й коментувати чиїсь переклади “по-хатньому”: на власне прохання їхніх авторів. Автори теж могли бути різні: молоді або ні, професійні або ні, близько знайомі або ні. Важило тут дещо інше: якість оригіналів — та ревність перекладачів. Коли те й те було Г. П. до вподоби, він здатен був редагувати, не шкодуючи навіть свого особистого перекладацького часу. (Про що деякі “підопічні” не мали й думки, а деяких починало таки гризти сумління, але аж ніяк не одразу).

Миколу Костевича Зерова я почала перекладати 1988 року. Почасти то були радощі “для душі”, а почасти — філологічні (ба навіть соціокультурні) хитрощі. Зеров-поет, — мабуть, краще за всіх поетів в українській літературі 1920—1930-х років, — знімав з отієї літератури щонайменшу тінь “малоросійськості” або “хуторянства”: очима іншокультурних (і, перш за все, російськомовних) читачів. А такі читачі (з аналогічними стереотипами) існували в Україні десятиліття потому — гадаю, існують ще й досі. Росіянка за походженням, російськомовиця за дитячим вихованням, я мріяла дати отим читачам тексти, що могли б наочно переконати: якими європейськими, а водночас якими органічними можуть бути українська мова, українська поетика, українська ментальність. Тому, не маючи жодної видавничої угоди чи пропозиції, я зайшлася перекладати Зерова, а Г. П. — редагувати мої переклади.

Аби обсяг тієї праці Г. П. належно поцінувати, наведу спочатку “суху цифир”. За 1988-1989 роки я переклала й віддала Г. П. “на критичний сніданок” (як він іронізував у таких випадках) 54 сонети М. З. , 14 елегій-олександрійців, 4 елегії- дистихи. Щодо віршів “оказіональних”, тобто експромтів-жартів (або, за висловом Г. П. , віршів “хуліганських”), — нотатки й коментарі Г. П. встиг зробити лише до “Неокласичного маршу”: твору не одного тільки М. З. , а “колективного”. (Що Г. П. педантично відкорегував у машинопису. ) Додаток із чотирьох сонетів, однієї елегії-олександрійця, однієї елегії-дистиха плюс мікроцикл “хуліганський” (всього 85 текстів) я завершувала вже 1994 року і Г. П. “на сніданок” не давала. Занадто ясно стало, що сил у Г. П. залишилися краплини й витрачати їх треба на власні творчі задуми.

Тож за два роки Г. П. отримав від мене близько 30 листів. Деякі з них були серіями перекладів, деякі скидалися на розлогі опитувальники, інші — на трактати. У свою чергу, за моїми архівними підрахунками, Г. П. надіслав мені понад 20 листів. Найчастіше, у тій чи тій формі всі вони тематично пов’язані з М. З. та перекладами з нього. Листи Г. П. були й коротенькі. (Тобто, на дві повні сторінки: посилаючись на втому, чи візити філологів або не-філологів, чи невідкладні газетно-журнальні справи: саме тоді Г. П. виходив “времен от вечной темноты” на публікаційний обшир. ) Проте траплялися листи й на 4-5-6 сторінок ювелірного рукопису. В цілому епістолярна зеровіана (Г. П. і моя) містить — орієнтовно — п’ять друкованих аркушів і могла би стати окремою “книжечкою” (за теплим словом ревного бібліофіла Г. П. ) або ж додатком до білінгви М. З. “Ну, але це вже починається фантастика, навіть не наукова”, — або ж: “Ну, але це мрії”, — казав Г. П. із того приводу (листи від 19. 08 та 12. 10. 1988).

Оскільки оприлюднити тут усі редакторські зауваження й пояснення Г. П. неможливо, — спробую їх якось підсумувати та “типологізувати”, а затим — продемонструвати “редакторню” Г. П. на одному якомусь прикладі.

Склавши “зеровський маргіналій та епістолярій” Г. П. докупи, відкриваєш деякі безперечні закономірності. Більш за все Г. П. цікавили (і в першотворах, і в перекладах) такі риси: 1) точні реалії — історичні, біографічні, топографічні тощо; 2) адекватний загально-стилістичний тон; 3) природне звучання віршованих перекладів: по-перше, синтаксис без версифікаційних силувань, а, по-друге, фонетична ““вимовлябельність”; 4) точне та не штучне римування. Що таке римова точність, пояснювати не треба. (Додам тільки від себе: дуже поважав Г. П. глибоку риму. ) “Не штучність” означала, що римуватись повинні не дописані й не малосуттєві слова, а ті, що “ведуть” увесь ліричний сюжет. (Як годиться поміж справжніми поетами. ) Водночас зупинялися щонайменші спроби “покращити” оригінал, а “переяскравити” — й поготів.

Цікаво було також: які вірші відбирав Г. П. для мого перекладу та супровідної публікації — коли в Москві, у часописі “Литературное обозрение” Г. П. замовили таки статтю про Зерова (замовлення — 1988, друк — 1989, № 9, с. 62-63). Відібрані були відразу сонети “Князь Ігор”, “Святослав на порогах”, “Куліш”, “Саломея”, “Навсикая”. Загалом, саме сонетів Г. П. вимагав від мене “всякчас і знов” (як казав П. Верлен у його ж українському перекладі). Враження зосталося таке, що сонетарій М. З. — Г. П. вважав за ядро всієї його поезії.

Можна було побачити у виборі Г. П. і “просвітянсько”-антологічний принцип. З одного боку, такий принцип стимулювався жанром статті Г. П. : “відкриттям” М. З. для читачів Росії. З іншого боку, підсвідомо його навіював “класичний”, “колегіумний” інтелектуальний смак Г. П. (Протилежний був тоді мій смак: радше “барочний” та “експресіоністичний”. ) Отже “сніданок” для редакторських посмішок, навіть сарказмів Г. П. мав неабиякий.

Звернуся тепер до окремих текстів М. З. Частина з них прокоментована Г. П. особливо ретельно. Деякі тексти — тому, що рясніють реаліями “часу й місця” (аж до абсолютної “групової” езотеричності): наприклад, той самий “Неокласичний марш”. Інші тексти — тому, що викликали в нашому листуванні жваві дискусії. На цьому, мабуть, варто зупинитися.

Найзапекліші суперечки точилися навколо не так “матеріальних”, як “духовних реалій” у віршах М. З. Щиро дякуючи Г. П. за допомогу, без якої важко було зрозуміти тогочасні культурні події та фактичні подробиці, — я не завжди, далеко не завжди вбачала таку саму точність у тому, як поводився М. З. із духовною системою, що її він вважав своєю рідною, а саме з християнством. Адже будь-які “духовні реалії” — це те, що вчені сьогодення звуть словами-концептами. За кожним із тих слів справді стоїть цілий духовний Всесвіт; вони — дороговкази його норм та цінностей.

Один такий текст М. З. я отримала у листі від 02. 08. 1988: п’ятому в “зеровському” епістолярному циклі Г. П. Лист загалом було віддано іншому сонетові, “Kosmos”, який Г. П. “боронив” від моїх запитань. Наприкінці ж листа (аби мене, мабуть, потішити) Г. П. переписав “один з великодних сонетів Зерова”, а саме “Чистий Четвер”. Замість утіхи, виникла нова дискусія, яка викликала новий лист Г. П. , від 27. 08. 1988. (У “зеровському” циклі той лист був уже одинадцятий. ) Цитую:

“Мабуть, увесь цей лист буде присвячений “Чистому четвергові” (з маленької літери. — М. Н.), що на нього Ви так жорстоко і несправедливо насипались. Ви до нього не з того боку підійшли, приписуєте йому те, чого там нема, ставите перед ним неслушні вимоги. Спробую його хоч частково оборонити від Вашого гніву. Почну здалека.

Коли написаний цей сонет? У ті роки, коли Київ справляв враження мертвого міста, в роки голоду, калейдоскопічної зміни урядів, боротьби ідей, партій, претензій і амбіцій (амбіцій часом дуже дрібненьких, що ті ідеї дискредитували). Якось на ту ситуацію реагували й інші поети: читаємо ж ми у Филиповича:

Тоді у Тичини виникла надзвичайна книжка “Замість сонетів і октав” (чи Ви знаєте її як слід?); тоді він писав:

  От на такому фоні й читайте сонет Зерова: він — про ті роки, він про нас тодішніх (виділено тут і далі Г. П. — М. Н.). Отже, не треба нас ототожнювати ні з Ним, ні з Його учнями. Зміст церковної відправи, трагічної (адже йдеться про розп’яття), поет транспонує в сучасність. Це загальні уваги. А тепер текстуальні дрібниці.

Чого Ви вважаєте, що безнадія личить більше надсонівському героєві? Якраз “друг мой, брат мой, усталый, страдающий брат” у кращому становищі, — його всіляко потішають: “кто б ты ни был — не падай душой”. Його напучують, що

А тут становище складніше. Звичайно, офіційно вважалося, що Христос повинен бути розіп’ятий, але то нічого, бо він (з малої літери. — М. Н.) конче воскресне. Але якесь недовір’я у раціоналістично настроєних учнів і послідовників було, і оплакували вони його (з малої літери. — М. Н.) в стилі “на кого ж ти нас покидаєш?!”, і погребли як належить. А коли Він (з великої літери. — М. Н.) таки воскрес, то зустріли його (з малої літери. — М. Н.) з недовірою, і не тільки Хома, що очам своїм навіть не повірив, а схотів ще помацати, ні, навіть жони-мироносиці трошки сумнівалися: чи той самий Він (малу літеру виправлено на велику — М. Н.), чи хтось інший. Отже, безнадія, відчай у церковних співах цього циклу цілком природні”.

Перерву цитацію. Кожен воцерковлений християнин добере з цього уривку: так може розмовляти тільки людина, яка добре обізнана з євангельською “фабулою”, на власні вуха чула відправи Страсної Седмиці, але сприймає цю “фабулу” і ці відправи іронічно-“культурологічно”. А тому не помічає, що не завжди дотримується навіть текстових першоджерел. Нема в Св. Письмі жодного натяку на фразу типу: “на кого ж ти нас покидаєш?”. Вона неможлива принципово — після Тайної Вечері, де апостолам було чітко вказано: “на кого” їх “покидають” (на Св. Духа-Втішителя), а ще пообіцяно, що Христос взагалі їх не покине; Він їх тільки випереджує: готує для них “у домі Вітця” численні “обителі”. Також нема “безнадії”, ані “відчаю” (вербальних або емоційних) у церковних співах цієї Седмиці — нема й не може бути, за каноном. Навпаки, церковні тексти й мелодії підкреслюють канонічну ідею: всі події Страсних відправ є не тріумфом смерті, а її “попранням”; Христос “плотію уснув, яко мертв”; а смертну долю та природу людини Він перебрав на Себе до кінця саме для того, щоб оте первинне (“першородове”) людське прокляття подолати.

Продовжу цитування:

“Долі нашої смутний узор”. Слово узор означає взірець, зразок, подоба, “подобие”. Наша доля така сумна, як ото в церкві співають. Це нам пересторогу півень піє. Для Петра спів півня був не пересторогою, а нагадуванням. А для нас, нинішніх, що знаємо вже цю ситуацію з Петром, це саме пересторога: не ставайте відступниками, — хоч усяких відступників було багато, бо часи були “підлі й скупі”. У якому розумінні? Скупо відміряна була для тих часів людяність”.

Знову перерву цитату. “Доля” Христа, по-перше, ніяка не доля: Бог Старого та Нового Заповіту перевищує будь-яку “долю” (категорію, генетично й онтологічно язичницьку). По-друге ж, “доля” не “сумна” — ані в Сина Божого, ані в “нас”, якщо “ми” справжні християни. Бо Він виконує передвічний задум Отця і йде на страту за своєю волею та розумом; “ми” ж у будь-яку епоху, за будь-яких “урядів” і “партій”, виконуємо своїм життям — і смертю теж — нашу місію: Його доручення. А воно може бути важким (та ніколи не над силу нашу), може здійснюватися за умов найдраматичніших (та ніколи не трагічних: трагічним є лише невиконане доручення). Чим воно бути не може, це “сумним” або “смутним”: адже воно від Бога, а “той, хто із Богом, той не сумує”, — писала іспанська черниця-віршовниця св. Тереса Авільська.

Далі: спів півня є пересторогою і для апостола Петра: як співає той півень першого разу, Петро ще має шанс не зректися свого Вчителя.

Що ж до “скупих і підлих” часів та дефіциту людяності, — із часами євангельськими будь-яку прийдешню “підлоту” незручно навіть порівнювати. Все ж таки Бога розпинали саме тоді. (Хоча дуже поширена в християнському Писанні така думка: кожне сучасне зло — це нове Розп’яття Бога. ) Тому жоден поет не вільний проектувати на себе таке — тодішнє — Розп’яття, оскільки поет, хоч і “двістарозіп’ятий”, не без гріха сам і не вмирає заради тих, хто його розпинає.

Повернуся до коментарів Г. П.: “Темний (в розумінні траурний, темного кольору, сумний) ряд євангельських історій” — саме про це. “Низка тонких алегорій” — транспонування в наші часи й робить ці історії алегоріями”. А мене тут непокоїло те, що “євангельські історії” нібито скидаються на сучасно-політичну езопівську мову (підкреслену сумнівним — для мене — епітетом “тонкі алегорії”).

“При чому тут цвинтар? (Було й таке моє запитання. — М. Н.) При церкві. Коло кожної сільської церкви на церковному подвір’ї було декілька могил. Ховали там почесних парафіян: самого панотця, дяка, церковного старосту і т. д. Оце і був цвинтар. А кладовище загальне було десь в іншому місці. А потім уже ці слова стали синонімами, точнісінько так, як і російські погост і кладбище. “В свете вышеизложенного” погосты в множині (у перекладі. — М. Н.) треба знищити.

Как из притвора можно увидеть зорі? (Ще одне моє запитання. — М. Н.) Взагалі-то можна. Стань на виході, поглянь угору і побачиш. А тут цього і не потрібно робити — поет виходить із церкви (бічним ходом, притвором), і у нього поєднується те, що в церкві, і те, що навколо. Дитячі голоси — це вже при виході з церкви”.

Подиву гідне це бачення “картини” оригіналу аж до дрібничок...

І знову коментар Г. П. :

“А тепер іще кілька слів на тему: И абие кур възгласи… По-перше, ъ –замість о — тут Ви переборщили в старослов’янському колориті: в такій позиції ъ не може бути. Далі: Ви, як 2х2, пам’ятаєте, що кур — це канонічний текст. Ні, мабуть, якийсь апокрифічний. Я знаю не тільки загальновживаний — із тої Біблії, що постійно виходила по благословению Святейшего Правительствующего Синода; знаю ще й інші вживані переклади. Це саме знав і Зеров. Та це ж стало зрештою майже прислів’ям — “И абіє пЂтелъ возгласи... “ Немаю змоги перевірити, з якої хрестоматії Ви свого кура витягли (може, Каринського?), але там текст був не загальновживаний. Доведеться відновити епіграф. У євангелії Матфія (так. — М. Н.) один раз навіть грецьке “алектор” вжите, а кура ніде нема”.

Отут уже скінчилися коментарі Г. П. та почалися мої поневіряння. Нема потреби розводитися про те, як мене відтоді переслідував отой бідолашний “кур”.  Звідки він взявся? Зі студентської пам’яті. Перша моя кваліфікація була славістична. (Англо-американістика була вже друга. ) Читали нам, звичайно, курс старослов’янської мови. До нього додавалася хрестоматія з цієї мови. (Прізвище укладача, звісно, студент у пам’яті не береже. ) Одного разу отримали ми самостійне завдання: євангельський уривок, саме про зречення Петра. Той уривок належало прочитати, зробити лінгвістичний аналіз і перекласти. “Воцерковленість” та “православність” тодішнього студентства була, м’яко кажучи, невисока. З діалогом Петра, на подвір’ї першосвященицькому, коли допитують його Вчителя, студіозуси якось впоралися. Але ж на завершення стояла та сама, сакраментальна фраза — про “кура”. Колеги мої ніяк не могли второпати: до чого тут “кур” і навіщо він “възгласил”?..

Хрестоматію згодом було замінено на нову. “Кур” зник. І лише багато років потому, коли вже й Г. П. не було на сьому світі, довелося мені прочитати статтю з наукового збірника Біблійної Комісії  РАН (Санкт-Петербурзьке відділення). Автор статті, порівнюючи різні біблійні переклади (а також різні редакції перекладів), процитував і “мою” хрестоматію, і “мого” “кура”. Г. П. мав рацію: то була хрестоматія, що її він звав апокрифічною. Зізнаюся: в ту хвилину, трошки містично, я теж “возгласила”, підвівши очі горй: “— От бачите, Г. П. , не вигадала я того “кура”!..”

То чого навчалися в Г. П. Кочура-редактора? І чого навчилася персонально я, редагуючи, під його рукою, свої переклади з Миколи Зерова?

1. Переклади вимагають знання величезного культурного фону, “background‘y”, модерною мовою. Він грає роль, навіть вищу за мовну компетенцію.

2. Переклади вимагають дуже тісного “особистого знайомства” з автором. Ніколи не передбачиш: яку життєву, або професійну , або просвітню, або інтимну (бува й таке) подробицю з авторської біографії підкине тобі оригінал. Добре, як підкине відкрито, експліцитно. А найчастіше він те зробить потаємно, не в прямому тексті, а десь по асоціативних кутах та закуттях.

3. Переклади вимагають любові до оригіналу без “покращення” його позиції — світоглядної, духовної, мабуть, більше, ніж стилістичної або предметно-“оптичної”. Із зітханням, проте без зайвого спротиву, переробляла я потім “свого Зерова” [3]. (Тренуючи, до слова, таку християнську чесноту, як смирення, і здогадуючись, що переклад — дуже християнське мистецтво. ) А роблячи це, відкривала для себе, крок за кроком, зеровську сором’язливу метафізику, делікатну конфесійність. Але то вже, знову, окремий сюжет [4, 5].

Література

1. Григорій Кочур / Бібліографічний покажчик / Укладачі: Г. Домбровська, З. Домбровська; Наук. ред. , автор передмови Р. Зорівчак; Редкол.: Б. Якимович (голова) та ін. — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 1999. (Українська бібліографія. Нова серія; 4.2. ) — Частина І. Розділ: Г. Кочур-упорядник, редактор, коментатор. — С. 126—129. Мабуть, варто було б доповнити це надзвичайно цінне видання розділом: Г. Кочур-неофіційний упорядник, редактор, коментатор.

2. Листи Г. П. Кочура, які фіксують його участь у підготовці доповненого видання М. Зерова (Зеров М. Твори: У 2 т. — К. : Дніпро, 1990), були мною — у витягах — опубліковані та прокоментовані: Новикова Марина. Наставники // Collegium. — 1998. — № 1 / 2 (7—8). — С. 219—229. Тоді я свідомо виокремила нотатки Г. П. щодо самого Зерова. “Перекладознавчі студії” Г. П. навколо “мого Зерова” вийшли би за межі припустимого обсягу часописної публікації.

3. Повний їхній перелік див. : Новикова Марина. Бібліографія перекладів з української. — Симферополь: Крымск. Архив, 2007 (друкується).

4. Почасти його відбито у статтях та книзі : Новикова М. Таврия Миколы Зерова // Крым-90: Альманах. — Симферополь: Таврия, 1990. — С. 69—71; Новикова Марина. Микола Зеров: поезії // Ойкумена. — 1992. — № 1. — С. 103—104; Новикова, Марина. Г Кочур-редактор перекладів із Зерова / Із власного досвіду. [Сонет “Kosmos”] // Дзвін. — 2005. — № 5—6. — С. 142—143.

5. Новикова Марина. Міфи та місія. — К. : Дух і Літера, 2005. — С. 57—60, 384—387.