Музей Григорія Кочура в Ірпені

Маленькі музеї - потенціал безмежний!

Більшість музеїв України – маленькі приватні та відомчі. І якщо життя комунальних і державних, хоч якось контролюється чиновниками, то тисячі закладів, що виникли на базі приватних чи відомчих колекцій, існують у зовсім іншому вимірі.

Сталося так, що часопис «Музеї України» виявився причетним до підтримки і створення кількох таких музеїв. Більше того, виявився втягнутим у скандали, протистояння, інтриги…

То як живуть маленькі відомчі і приватні музеї?

За віртуальним круглим столом зібралися редактор журналу «Музеї України», Почесний працівник туризму України Віктор Тригуб, директор Музею слідопитів при журналі «Музеї України» Володимир Даниленко http://sledopit.do.am/ , директор Музею булатної зброї Володимир Остапович, http://bulat-museum.do.am/  директор  регіонального Музею етнографії сіл пониззя ріки Теребля Володимир Топеха http://www.tozak.org.ua/muzeum.html     керівник Музею Г.Кочура Андрій Кочур http://kochur.do.am/

Завдяки сучасним комунікаціям, всі учасники залишалися на своїх робочих місцях – у Києві, Ірпіні, Нових Петрівцях. Автор знаходиться в Буштино на Закарпатті.

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», Київ:

-Шановне товариство! Вітаю всіх учасників! Всі добре і давно знайомі, пережили певні пригоди, подолали труднощі… Отже, спробуємо розповісти про життя маленьких недержавних музеїв. Давайте почнемо з коротких презентацій представлених тут закладів!

Володимир Остапович, Музей булатної зброї, Київ:

- Свого часу, відродив булат інженер Аносов. Потім секрети виготовлення знову було втрачено.

Співробітники центру «Булат НВР», який я очолюю, провели дослідження і розпочали, вперше в світі, промислове виробництво зварного булату. Центр  почав виготовляти унікальні зразки холодної зброї з булатної сталі. Найбільш відомий - вже легендарний Меч революції (булатний акінак). Цікавий Меч другого президента України. Ніж Ярило, унікальні мисливські ножі... Вироби центру постійні переможці різноманітних виставок. Встановлено кілька рекордів.

Так, одним з ножів без заточки, було оброблено 4 (!) туші диких кабанів!

Інший ніж використовувався для заточки стальної арматури, а потім різав папір...

Практично вся українська еліта має зброю нашого виробництва.

Нині на базі центру відкрито музей... Центр має розкішну колекцію холодної зброї різних стилів та напрямів.

 Дослідники вперше в світі змогли зварити промислову партію булатної сталі, що стало справжньою сенсацією у металургії...

Співробітники взяли активну участь у розшуках символічної шаблі Гетьмана Івана Мазепи. Більше того, вирішили виготовити булатну реконструкцію зброї. Вже майже готове лезо... Діє сайт. Майже щодня безкоштовно приймаємо кілька відвідувачів з багатьох країн. На жаль, є проблеми з приміщенням. Тому, обмежуємося фотосесією прекрасного фотографа Сергія Камшиліна та участю у виставках.

Володимир Даниленко, директор Музею слідопитів, Нові Петрівці, Вишгородський район:

-На базі колекцій членів кількох пошукових загонів, розгорнуто експозицію «Іржаве обличчя війни», яка стала основою Народного музею слідопитів.

Виставка розгорнута в приватному обісті. Ми вирішили, що предмети, знайдені на місцях колишніх боїв повинні експонуватися у первісному вигляді. Тому і назва така – «Іржаве обличчя війни». Тут все – і траки фашистських і радянських танків, залишки зброї, боєприпасів, амуніції, особистих речей солдат… Ми вдячні співробітникам Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», Новопетрівській сільраді, які допомогли морально. Нині музей існує як відділ журналу «Музеї України». Наше головне завдання – вшанування загиблих солдат, методологічна підтримка пошуковців. Все безкоштовно. В першу чергу приймаємо істориків, слідопитів, краєзнавців, журналістів. Але, просимо повідомляти зазделегідь! Не маємо можливості приймати групи більше 8-10 чоловік! Горді, що фотосесію нам зробив видатний майстер Сергій Камшилін!

Андрій Григорович Кочур, директор приватного музею Г.Кочура в Ірпені:

-Григорій Кочур  - поет, перекладач, історик і теоретик українського художнього перекладу, один із найяскравіших талантів сучасного українського письменства...

Життя Григорія Кочура – це історія української літератури. Він пройшов і замовчування, і приниження, і тюрми, і  ГУЛАГ. Але вистояв, не зламався, продовжував писати, вчити перекладацької майстерності, боротися за місце українського слова серед скарбів художнього   літературного перекладу. Г.Кочур не тільки перекладав, а здійснював фактично загальну стратегію творення поетичних перекладів, постійно когось консультував, допомагав молодим фахівцям, залучав їх до роботи, активно листувався з колегами з різних республік колишнього СРСР і представниками діаспори.

    Його будинок називали "Ірпінським університетом” – тут залюбки збиралися "шестидесятники”, українські патріоти: І.Світличний, В.Чорновіл, В.Стус, І.Дзюба, Л.Костенко, Г.Зубченко, О.Сенюк… Зрозуміло, що в ті часи така активна діяльність  не подобалась певним службам. Кочура часто  не друкували, за ним слідкували, підслуховували, організовували провокації. А в 1973 році  виключили зі Спілки письменників,  фактично заборонивши його  публікації.

У часи перебудови в країні ситуація змінилася – Григорія Кочура поновили в Спілці письменників, в 1989 році  він стає лауреатом премії М.Рильського, в 1995 році - Державна премія України ім. Тараса  Шевченка (посмертно).

Після  смерті Григорія Кочура, в 1994 році, його  діти  – вирішили  продовжувати  справу  його життя - підтримувати розвиток  української перекладацької діяльності, піднімати й розвивати українську культуру. В будинку майстра  в 1997 році відкрили приватний Літературний  музей ім. Г.П.Кочура, де розповідають про  життя українських патріотів 60-70  років ХХ століття. Тут же знаходиться меморіальна виставка вчителя  Г.Кочура, видатного перекладача М.Зерова, сподвижника неокласичного літературного направлення. І, головне, зберігається безцінна бібліотека, яка  допомагала поетові в його  творчих пошуках. У Львівському університеті  відкрилася перекладацька кафедра ім. Г.Кочура, за допомогою МФ”Відродження” було видано найповніший збірник його поетичних  перекладів ” Третє відлуння”, проведена  Міжнародна наукова конференція "Григорій Кочур і український перекладач”.

Ми стали одними з перших недержавних музеїв! Діє сайт, створений за підтримки часопису «Музеї України».

Володимир Топеха, керівник Регіонального музею етнографії в Буштино, Закарпаття:

-Регіональний музей етнографії сіл пониззя ріки Тереблі" розташований в центрі селища Буштино в приміщенні магазину "Художній салон". В ньому зібрана колекція стародавнього чоловічого і жіночого одягу, вишивок і предметів побуту, що пов'язані з ткацтвом і вишиванням. Всі експонати зібрані по селах Тереблянської долини - Буштино, Вонігово, Ново-Барово, Теребля, Дулово, Угля, Чумалево і Кричево.

     В Музеї зберігається понад 3500 експонатів кінця XIX - першої половини ХХ століття, зібраних з різних сіл Тереблянської долини. Цей музей створювався на протязі 10 років нами - подружжям Наталією і Володимиром Топеха і був відкритий у 2001 році у приміщенні магазину "Художній салон" в центрі Буштина. Колекція музею знайомить із традиційними народними художніми промислами, які поширені в краї, в основному ткацтвом і вишивкою - цим рукотворним і доступним у всі часи різновидом народного мистецтва. Вона є не просто зібранням стародавніх речей. За останні роки нами проведена систематизація зібраного матеріалу і з допомогою наукових працівників Закарпатського "Музею архітектури і побуту" (зав.відділом Коцан В.В.) і Закарпатського художнього інституту (Пилип Р.І.) ми в 2007 році провели наукову класифікацію своєї колекції – опис кожного експонату, де вказано не тільки технічні і художні особливості речі, а й дата і місце виготовлення, дані про тих, у кого придбано, про їхню родину тощо.

     Найбільш повно в колекції музею представлені жіночі сорочки – повсякденні і святкові. Серед них є унікальні експонати, які до тепер ще не описані в науковій літературі.Нещодавно в музеї було встановлено ткацький верстат "кросна", на якому відвідувачам демонструють процес створення тканих виробів з оригінальних конопляних ниток. Також демонструються різне обладнання для ткацтва, прядіння тощо.

Діє сайт.

В.Тригуб, «Музеї України»:

-Наш журнал намагався допомогти Вашим закладам заявити про себе. А у випадку з Буштино, довелося втягнутися у цілий детектив довкола приватизації і оренди приміщення. У середньому, десь раз на три дні, до нас в редакцію телефонують колеги з різноманітних ЗМІ і просять порекомендувати якийсь цікавий музей. Ми помітили, що журналістів практично не цікавлять відомі державні музеї. У них є стабільна реклама, згадки у всіх довідниках. Бюджетне фінансування. Щодня туди йдуть туристи, школярі, студенти. Ваші заклади проходять у нас у рубриці «Екзотичні музеї». Виявилося, що чим складніше пробитися до подібного музею, тим це цікавіше відвідувачам! А Вам це вигідно?

-В.Остапович, Музей булатної зброї:

-Чесно кажучи, нам доводиться фільтрувати потік журналістів. Іноді виходять такі публікації і сюжети, що просто соромно! Я рекомендую дівчатам не писати про холодну зброю! Це тема чоловіків! Тут не так все просто. Наш музей ексклюзивний. Ніхто у світі, крім нас, не зміг відродити промислове виробництво булатної сталі і зброї з неї. У нас діюче виробництво, обмаль площ. Тому, ми змушені обмежити доступ до нас лише журналістами провідних видань, відомими державними діячами, дипломатами і спеціалізованими іноземними делегаціями. Звичайно, мені сумно про це говорити, але такі реалії. Плюс криза. І дуже нестабільний фінансовий стан підприємства. Але, чим більше перепон ми ставимо, тим більше бажаючих нас відвідати! Виникло кілька турфірм, які почали пропонувати відвідини нашого музею за 400 гривень з людини! Це нас шокувало. Ми готові до партнерських стосунків, але, не таких!

В.Даниленко, Музей слідопитів:

-Для того, аби до нас потрапити, достатньо написати листа на вказану електронну скриньку. Просто залишіть контакти. Ми можемо вільно приймати журналістів. Завжди радо зустрічаємо пошуковців і дослідників військової техніки. Доступ дітей обмежено. Якщо чесно, нас майже не відвідують жінки. У нас чоловіче царство. Тих, хто служив в армії, воював. Особлива увага – ветеранам Великої Вітчизняної війни. Разом ми індифікуємо деякі предмети. Наш музей занадто специфічний. Довелося відмовити кільком посольствам великих держав – у них був корпоративний виїзд. Ресторани, етнографічні гулянки… Нас такі відвідувачі не приваблюють. Ми не заробляємо гроші, ми зберігаємо пам‘ять! Ось нині розшукуємо затонулий танк, досліджуємо затоплений ДОТ. Раді патріотам, які готові допомогти, досвідченим архівістам… Ми не розважальний заклад!

А.Кочур, Музей Г.Кочура в Ірпені:

-Відвідини нашого музею слід планувати за кілька днів. Враховуючи обмеження, ми не можемо прийняти багато людей. Музеєм опікується лише двоє людей. Хоча, ми завжди раді істиним цінителям художнього перекладу! Звертайтеся!

В.Топеха, Музей етнографії в Буштино:

-У нас теж обмеження для великих груп. Не дозволяють площі. Хоча, робимо все, аби прийняти всіх, хто хоче нас побачити. Можна навіть приміряти старовинний одяг, зробивши фото. Головне завдання – показати, як жили люди у нашому краї. Як одягалися, якими інструментами і речами користувалися. Відтворити звичаї, пісні… Так, ми не масовий заклад! У нас вдумливий відвідувач! Музей екзотичний, а відвідувач ексклюзивний. Не всі добираються до наших країв. І не всі потрапляють до нашого музею. У нас все оригінальне! І цінителі готові долати тисячі кілометрів, аби це побачити!

В.Тригуб, «Музеї України»:

-Отже, можна говорити про формування нового музейно-туристичного ринку – маленькі екзотичні музеї, що розташовані обабіч основних туристичних шляхів?

В.Остапович, Музей булатної зброї:

-Через кілька років це буде серйозна альтернатива масовим державним музеям! Я просто не можу назвати прізвищ відомих державних діячів, які відвідали наш музей! Не всі державні музеї можуть похвалитися таким списком! У нас штучні відвідувачі. Як правило, на кількох лімузинах, з охороною. Вже після них приїздять чиновники нижчого рангу. Колекціонери зброї. Не буду пояснювати, хто нині може колекціонувати зброю… Легенд і чуток у нас більше, ніж реклами. Постараємося зробити експозицію в окремому приміщенні. Але, вже розумію, що вхід буде досить дорогим. Коли ми робили виставку «Романтика булатної зброї», виникали черги…

В.Даниленко, Музей слідопитів:

-Ми знаходимся поза межами Києва. Хоча, у нашому селі живуть дуже відомі політики… Наші основні відвідувачі – власники автомобілів. Автобусну екскурсію ми просто не можемо прийняти через брак площ. У вихідні спостерігається бум так званого автомобільного туризму. Звичайні сім‘ї, які прагнуть відпочинку і нових вражень після напруженого трудового тижня. Як правило, вони прибувають в компанії двох-трьох друзів. Мені здається, що цей рух буде лише збільшуватися…

В.Топеха, Музей етнографії, Буштино:

-Цей ринок маленьких екзотичних музеїв, дійсно дуже перспективний. Але, музеї повинні бути справжніми! А не додатками до ресторанів і антикварних салонів! Поки що, нас називають ентузіастами. Сподіваюся, у майбутньому, цей вид діяльності стане прибутковим. І це майбутнє настане досить скоро! Я маю на увазі великі міста. А от нам, в глибинці буде важко. Мабуть, ми з Володимиром Даниленком так і залишимося фанатами… Важливо, що музеї діють! Ми як родзинки музейної справи!

В.Тригуб, «Музеї України»:

- Я розумію, що після цієї бесіди, знову почнеться сплеск інтересу до маленьких приватних та відомчих музеїв. І це добре! Такі заклади не для масових туристів. Тут можна неспішно роздивитися експонат. Взяти його до рук. Отримати вичерпну відповідь на будь-яке питання від людей, які знають по темі чи не все… Хоча, не слід забувати і про державні музеї! Я ще не зустрічав жодної людини, яка б могла заявити, що відвідала всі музеї України! Виявляється, це просто фізично неможливо! І навіть нам, музейним журналістам, це не вдасться! Уявіть безмежний музейний потенціал України!

Відвідуйте музеї!

Записала Наталка Іванченко, шеф-редактор часопису «Музеї України»