Дах протікав. Один куток у великій кімнаті з осені набирався вологи, і вона перетворювалася на плакучого німого свідка підступності природи...

Проблему довгоочікуваного ремонту та реконструкції будинку Григорія Порфировича Кочура в Ірпені допомогла вирішити одержана — на жаль, уже після його смерті — Державна премія імені Т.Г.Шевченка за книгу перекладів «Друге відлуння». Весною, щоб перебудувати дах, почали звільняти від усілякого мотлоху горище, і раптом в одному кутку за завалом зі старих меблів, матраців, відер та мисок знайшли два великих паперових мішки. Почали їх передивлятися і з’ясували, що там міститься листування Григорія Кочура з друзями та колегами — після його повернення із заслання до Інтинського табору, тобто з 1957-го до середини 1980-х років.

Звичка все дбайливо зберігати, а у разі потреби переховувати дала змогу політв’язням зі стажем і досвідом Григорію Кочуру та його дружині Ірині Воронович (вони відсиділи по 15 років у Комі АРСР) зберегти під час репресій 70-х років унікальну епістолярну спадщину. Нині, вивчивши ці матеріали, можна дізнатися, як налагоджувалися літературні зв’язки з друзями, поетами, літературознавцями — М.Рильським, сім’єю Зерових, О. та А.Білецькими, О. та Є. Дейчами, М.Лукашем, І.Стешенко, Є. та Л.Дроб’язками, І.Айзенштоком, П.Тичиною, М.Бажаном, А.Гозенпудом, В.Мисиком, а також із новими друзями з інших країн — Ш. Каріг (Угорщина), З. Геник-Березовською, О. та Б.Зілинськими (Чехія), О.Лисогорським, М.Неверлі (Словаччина), Е.Крюбою, А.Жуковським (Франція), Б.Олександрівим, О.Зуєвським (Канада), Т.Гевриком, Б.Бойчуком, Ю.Тарнавським, О.Соловей (США), Г.Горбач, І.Кошелівцем (Німеччина), Е.Зонн-Мілевською, Я.Парандовським, С.Козаком, Ф.Неуважним (Польща), Г.Гогеладзе (Грузія), Ю.Гавруком, Н Шевчиком, І.Семяжоновим, Н.Гілевичем (Білорусія), Т.Гнедіч, В. Россельсом, І.Белзою ( Росія), А.Хурчинасом, Є.Матузявічюсом (Литва), Л.Тоомом, А.Каалепом (Естонія)... У 60-х роках коло спілкувань, як бачимо, планетарного масштабу розширили представники молодшого покоління — І.Дзюба, І.Світличний, Л.Костенко, І.Драч, Д.Павличко, М.Коцюбинська, І.Жиленко, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Танюк, Н.Кир’ян, О.Сенюк, Є.Попович, В.Житник, А.Перепадя, Р.Зорівчак, В.Лучук, В.Скуратівський, М.Новикова, Л.Грабовський, В.Лубківський, А.Содомора, М.Фішбейн, Л.Череватенко, Ю.Хорунжий та інші.

Серед архівних знахідок неоціненним скарбом є листи від Василя Симоненка. Григорій Кочур володів надзвичайною здатністю зацікавлювати перекладацькою справою талановитих молодих літераторів. Дуже популярними в 60-ті роки були організовані ним вечори секції перекладу у Спілці письменників України. Саме в ці роки, за словами відомого перекладача Анатолія Перепаді, відбулося знайомство Василя Симоненка з Григорієм Кочуром. Талановитий поет отримав пропозицію спробувати себе в перекладацькій справі. Після одного з візитів до ірпінської оселі 1962 року Василь подарував господареві свою першу збірку поезій «Тиша і грім» з автографом: «Григорію Порфировичу Кочуру з глибокою пошаною» (одну таку збірку Г.Кочур відправив до Праги українознавцю й перекладачу Оресту Зілинському). У свою чергу, Г.Кочур дав Василю на переклад кілька віршів для чехословацької антології, яку спільно з М.Рильським готував до видання в Києві. То були вірші чеських поетів Франтішека Гелнера «Не жду нічого від реформ», Йозефа Кайнера «Спритний поет» та словака Любомира Фелдека «Незнайомі», «Монограми», «Кашка». До цих часів належать шість знайдених у архівах листів, які пропонуються вашій увазі.

Як бачимо, стосунки було налагоджено. Василь встиг дещо перекласти з наданих віршів і надіслав переклади Кочуру; він, у свою чергу, опрацював ці переклади й послав Василеві книжку вибраних перекладів Юліана Тувіма, щойно видану в Києві Державним видавництвом художньої літератури (1963 р.). О.Зілинський із Праги вимагає від Василя додаткових віршів для майбутньої «молодої антології української поезії», яку він редагує. Крім цього листа, того самого дня Василь відправляє Кочуру ще одного (друкується вперше):

Потім Кочур передав Симоненкові для ознайомлення вірші М.Зерова, раннього П.Тичину, літературну критику.

Минає майже півтора місяця. Григорій Порфирович уже має варіанти Василевих перекладів із Любомира Фелдека та Йожефа Кайнера, до яких він встиг зробити зауваження. Василь відповідає:

У листі йдеться про двотомну чехословацьку антологію, переклади до якої робить В Симоненко. Ось один із присланих перекладів словака Любомира Фелдека:

Успіхи перекладача радують Кочура, і він посилає Василю ще одного вірша — «Іконоборська пісня» чеха Їржі Гаусмана. Василь захоплений роботою і вже через тиждень відповідає листом (друкується вперше):

В архіві Григорія Кочура знайдено ще один варіант закінчення вірша:

До антології ввійшов перший варіант.

За тиждень надійшов ще один лист, у якому В.Симоненко повідомляє, що майже визначився зі своїм ставленням до перекладацтва.

…Останній лист Василь Симоненко пише Г.Кочуру за місяць до своєї смерті в лікарні. Листа написано на шматочку жовтого, нерівно обірваного паперу, простим олівцем.

Дати в листі нема, зі штемпеля на конверті видно, що відправлено його 17.11.63 року. Жити Василю залишалося 27 днів...

Микола Рачук у спогадах під назвою «Симоненкові уроки» («Сучасність» №3, 2003 рік) пише: «…Уже по смерті Василя Ганна Федорівна (мати поета) казала, що перед смертю, втрачаючи пам’ять, кликав Кочура». Григорій Порфирович виконав прохання Василя. 1964 року в Державному видавництві художньої літератури вийшла двотомна антологія чеської та словацької поезії (за редакцією Г.Кочура, М.Рильського й Л.Первомайського), у якій вперше з’явилися переклади Василя Симоненка. А 1965 року у видавництві «Свєт Совєтов» у Празі під редакцією та впорядкуванням Ореста Зілинського виходить антологія «Молода радянська поезія. Українські поети» (переклади Г.Врбової та Я.Кабічека), де вміщено тринадцять віршів поета.

Щодо листування між В.Симоненком і Г.Кочуром хочеться додати кілька зауваг. Уперше цитування та листи від 4.06.63 р., 18.07.63 р., 2.08.63 р. та 17.11.63 р. з’явилися у статті Л.Карнаух (псевдонім Льолі Світличної) під назвою «Живе лиш той, хто не живе для себе» (журнал «Сучасність» № 2, 1999 р.) У 2003 році листи передруковано в Києві видавництвом «Веселка» (книга «У твоєму імені живу», серія «Шкільна бібліотека», упорядник
В.Яременко). Копії зазначених листів зробив Іван Світличний для майбутньої книжки після смерті В.Симоненка, але цей задум так і залишився нездійсненим через його арешт.

Листи від 4.06.63 р. та 26.07.63 р. не потрапили до архіву І.Світличного, можливо, тому що Г.Кочур не вважав їх на той момент важливими, а може, не зміг знайти усі. Нещодавно, готуючи матеріали для цієї статті та переглядаючи їх, я натрапила на книжку «Василь Симоненко». Поезії. — Вид. «Молодь», Київ, 1966 рік, вступна стаття Бориса Олійника. У ній було закладено згорнуті аркушики цигаркового паперу з надрукованими віршами, підписаними В.Симоненком. Два з них, можливо, друкуються вперше.