|
Славний Ірпінь відомими людьми. Такими, як знаний літературознавець, перекладач і поет Григорій Кочур. Він прославився перекладами з 31 мови світу. У нього було неабияке відчуття слова. Натхнення, яке йому надавала й ірпінська земля. Оселився Григорій Порфирович в Ірпені на початку шістдесятих. А з 1962 по 1996 рік жив у будинку на вулиці нині названій його ім’ям. Зараз там музей. До речі, перший приватний музей в Україні – заснований ще 1997 року. Син перекладача, Андрій Григорович Кочур з дружиною Марією Леонідівною вирішили облаштувати саме приватний музей, зважаючи на стан багатьох подібних закладів на державному утриманні.
На перших порах роботи було чимало. Адже будинок був у досить непривабливому стані: протікала стеля, почорніли стіни, під загрозою ушкодження опинилася бібліотека Григорія Порфировича. Проте завдяки зусиллям Андрія Григоровича та Марії Леонідівни нині будинок-музей Кочура має охайний і привабливий вигляд – як зовні, так і зсередини. При цьому збережена обстановка і ті речі, які були за життя Григорія Порфировича. Музей приймає відвідувачів, гостинно відкриваючи двері на попереднє замовлення бажаючих ознайомитися з експонатами та умовами життя і творчості відомого перекладача.
Експозиція в робочому кабінеті розпочинається портретами літераторів. Насамперед – це Микола Костьович Зеров, якого Григорій Порфирович вважав своїм учителем. Максим Тадейович Рильський у скрутні роки заслання підтримував Григорія Кочура. А коли він оселився в Ірпені, допоміг придбати будинок, в якому зараз розміщений музей. Допомагав Григорію Порфировичу обладнати будинок інший відомий поет і перекладач, дисидент, його співтабірник Дмитро Паламарчук, який також жив в Ірпені.
На найвидніших місцях вивішено портрети та листи побратимів по творчому цеху та сибірському засланні – відомих літераторів, політиків, дисидентів. Експозиції присвячені Василю Симоненку, Василю Стусу, Ліні Костенко, Івану Світличному, Іванові Дзюбі, Миколі Лукашу, Опанасу Заливасі, Євгену Сверстюку, Вірі Вовк, Павлу Тичині, Миколі Бажану та іншим шестидесятникам і колегам по творчості. Також розміщені фотографії та привітання від В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Левка Лук’яненка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віслави Шимборської…Чимало видатних постатей високо оцінили внесок Григорія Кочура в українську літературу і, загалом, культуру.
— Якось я запитав у батька, як йому вдалося засвоїти близько сорока мов світу, – розповідає Андрій Григорович. – На що він порадив: «Дуже просто. Вивчи спершу 5-6 мов, а далі справа піде». А чи складно перекладати поетичні тексти? Виявляється, у цій справі необхідна попередня робота, і досить складна. Бо якщо поету для творчості потрібно вловити натхнення, то перекладачу його творів необхідно ввійти у стан автора, врахувати умови й епоху, в яких він писав свої твори.
Як і багатьох українських літераторів Григорія Порфировича спіткала тяжка доля дисиденства й заслання до Сибіру. 1943 року в Полтаві, куди вслід за Радянською армією прийшли загони НКВД, Григорія Кочура звинуватили у зв’язках з українськими буржуазними націоналістами. Відтак, у 35 років пряма дорога до Сибіру. У кабінеті Григорія Порфировича на стіні висить карта таборів в Архангельській області, намальована його співтабірником Леонідом Рябченком. Страшне свідчення злочинів сталінського режиму. На тій карті хрестиками вказано братські могили в’язнів, густо розташовані вздовж залізничної колії, яку вони будували.
– Григорій Порфирович працював у шахті, цей невисокий, але дужий чоловік тягав вагонетки з вугіллям, – розповідає Марія Леонідівна. – Потім, зважаючи на освіченість, його призначили нормувальником. Він записував і підраховував кількість вагонеток. Завжди підраховував так, що план виконувався, адже від цього залежало харчування ув’язнених.
Серед експонатів часів заслання особливу увагу привертають «захалявні» книги. Маленькі, написані від руки, переклади «Гамлета», сонетів Шекспіра, «Дон Кіхота»... Альбом для фотографій, зроблений з берести. Чимало меблів у кабінеті та кімнатах вироблені кустарним методом. Це стіл, стільці, шафи, полиці. Все зроблено добротно, охайно, зі смаком – такий собі столярський стиль українських шестидесятників. Скрізь у садибі-музеї книги, вироби з кераміки, картини, афіші. Чимало художніх виробів, подарованих Кочуру. Це, переважно, картини Алли Горської, Опанаса Заливахи, кераміка Марії Севрук. Окрема експозиція присвячена театральним постановкам шекспірового «Гамлета», перекладеного Григорієм Порфировичем. У робочому кабінеті мармурова копія скульптурного портрета Григорія Кочура, зроблена відомим скульптором Борисом Довганем.
У верхній частині будинку Кочура кімнати заставлені шафами з книгами. Другий поверх після смерті Григорія Порфировича добудовували й розширили. Проте й після цього для огляду стала доступною тільки частина бібліотеки перекладача.
— Загалом, бібліотека налічує близько 25 тисяч книг, — розповідає Андрій Григорович Кочур. — Більша її частина ще знаходиться у підвалі. Там зараз робимо ремонт. У подальших планах створення комп’ютерної картотеки. Це чималий шмат роботи, але справа варта цього.
Справді, музей відвідує чимало людей. Шанувальники творчості Кочура, студентська (зокрема, з Києво-Могилянської академії) та учнівська молодь, творчі представники української діаспори, працівники відділів культури, просвітницьких товариств, політичних партій та громадських організацій. Зокрема, Ірпінського осередку Спілки поляків України, про відвідання його представниками музею Кочура повідомлялося в № 23-24 «ІВ».
Олександр НАКАЗНЕНКО для "ІВ" |
