| У Кочурів на Кочура, 12
Олександр ІРВАНЕЦЬ
14 грудня виповнилося 10 років, як від нас пішов Григорій Порфирович Кочур — визначний український письменник, перекладач, мислитель, людина, яка мала безперечний вплив на українську літературу ХХ сторіччя.
Будинки мають свою долю, як і люди. Серед стандартних і однотипних будівель може раптом знайтися один, може, й не дуже відмінний зовнішньо, проте інший, інакший внутрішньо, наповнений світлом і енергетикою людини, яка жила в його стінах і робила там свою благородну справу.
Якщо в'їхати до Ірпеня електричкою з боку Святошина — а переважно саме так і дістаються до цього міста за 20 км на північний захід від Києва — й потім від платформи пройтися у протилежний рухові потяга бік хвилин так 10, то можна вийти на вулицю, яка полого прямує угору від залізничного полотна. В кінці вулиці, на перехресті, праворуч стоїть будинок з меморіальною дошкою на стіні. Це — будинок-музей визначного перекладача. Вулицю, до якої належить будинок, теж перейменовано Ірпінською міськрадою на вулицю Григорія Кочура.
Опікуються музеєм син Григорія Кочура пан Андрій з дружиною, пані Марією. Власне, і сам музей постав їхніми безпосередніми стараннями та зусиллями. «На це пішла матеріальна частина Шевченківської премії, яку Григорію Порфировичу було присуджено вже посмертно, у 1995-му», — каже Андрій Григорович Кочур. І справді, споруду було розширено й добудовано вже після смерті Майстра. А взагалі-то, родина Кочурів мешкала в набагато меншому будиночку, значну частину площі якого займала унікальна бібліотека. До розмови підключається пані Марія: «У Бібліотеці ім. Вернадського, найбільшій книгозбірні України, коли до них зверталися по якесь раритетне видання, відповідали так: цю книгу може мати тільки Григорій Кочур. Якщо в нього немає, тоді такої книги немає ніде».
Ще з легенд, якими оповитий будинок, пригадується така: на початку шістдесятих років минулого сторіччя Григорій Порфирович для того, аби придбати нерухомість поблизу Києва, позичив певну суму в Максима Рильського. Якою була ця сума? Андрій Григорович спершу називає вісімдесят тисяч тогочасних радянських карбованців. Проте після недовгого обговорення ми дiйшли висновку, що один нуль у цьому числі таки зайвий: у шістдесяті найпрестижніший тогочасний автомобіль «Волга» коштував 4-5 тисяч, тож будинок міг (і мусив) коштувати близько 8 тисяч карбованців. Рильський не дуже квапив Кочура з поверненням боргу, але сам Григорій Порфирович, будучи людиною вельми обов'язковою, наполегливо й плідно працював над перекладами, аби чимшвидше повернути позичку.
Одним із тих перекладів був шекспірівський «Гамлет» — афіша театральної вистави за цим текстом висить у простінкові будинку-музею, при сходах, що ведуть на другий поверх. Поряд з афішею — фотографія, на якій Григорій Порфирович зображений з онуком Романом. У сусідній кімнаті на першому поверсі — фотографії вчителів і друзів Кочура — Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Лукаш, Віслава Шимборська. А в передпокої, при самому вході, — великий портрет Кочура й засклені вітрини з портретами сьгоднішньої інтелектуальної еліти України — Ліна Костенко, Іван Дзюба, Ірина Жиленко, Вадим Скуратівський, Опанас Заливаха, а також Іван Світличний, Алла Горська, В'ячеслав Чорновіл — ті, кого вже нема серед нас. Всі вони у шістдесяті-сімдесяті роки минулого сторіччя відвідували будинок в Ірпені, збиралися тут, сперечалися, вели довгі бесіди про літературу, про призначення митця, про майбутнє. «Ірпінським університетом» назвала цей дім Михайлина Коцюбинська.
Пан Андрій і пані Марія продовжують свою розповідь. «У 70-ті роки, коли почалось «закручування гайок» і переслідування інтелігенції посилилося, тут були обшуки. Неподалік стояв підозрілий автомобіль з кількома суб'єктами в ньому. Вночі інколи били вікна — кидали каміння. А під час обшуку самі гебісти були вражені бідністю, в якій жив письменник — у шафі, до якої вони зазирнули, було дуже мало одягу, і весь він був старим, благеньким. Свої гонорари Григорій Порфирович майже цілковито витрачав на придбання книжок». Книги ці й по сьогодні стоять по шафах і стелажах. Подружжя Андрія і Марії Кочурів збирається найближчим часом скласти повний каталог бібліотеки Григорія Кочура, занести його до комп'ютера. Серед видань є цілковито раритетні, й дуже багато перекладів класики різними мовами світу. Григорій Порфирович любив їх перечитувати, порівнювати, і звідти також черпав натхнення для своїх інтерпретацій класики.
«Письменник повинен жити довго», — ми з моїми співрозмовниками доходимо до цієї напівжартівливої істини, пригадавши, що Григорій Порфирович наприкінці життя таки дочекався премії імені Максима Рильського. Хоча вже згадувана Шевченківська, найвища нагорода нашої держави прийшла до нього посмертно. А «народна стежка» до будиночка по тодішній вулиці Баумана не заростала — після шістдесятників туди тяглись наступні генерації українських літераторів і митців. Повчитися в Кочура завжди було чого — він був людиною енциклопедичних знань, височезного рівня ерудиції, а до того ж — тактовним, делікатним, добрим педагогом. Умів заохочувати, виділяти суттєве, відмітати все зайве. Стимулював молодих перекладачів похвалами й мудрими, доречним зауваженнями.
Григорій Кочур надзвичайно відповідально ставився до своєї праці, водночас вимагаючи цього і від інших. Він прекрасно розумів, що робота перекладача важлива передусім тим, що відкриває читачеві доступ до культурних цінностей інших народів, розширює рамки національної культури. Саме завдяки старанням Кочура «заговорили» українською давньогрецькі поети Алкей і Сапфо, французькі класики Франсуа Війон, П'єр Жан Беранже, Шарль Бодлер, Поль Верлен, Артюр Рембо, поляки Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Юліан Тувім, десятки інших митців з інших літератур.
Пані Марія згадує, як наприкінці вісімдесятих, коли впала «сталева завіса», яка відділяла СРСР від решти світу, вона з Григорієм Порфировичем здійснила поїздку до США. Там проходила літературна конференція, на якій Кочур мав відчитати доповідь. Але напередодні виступу Григорій Порфирович раптом вирішив змінити тему свого виступу, розширити її. Але як це зробити, далеко від рідного дому, від величезної бібліотеки, яка містила весь масив інформації? Як обійтися без посилань і цитат? «Григорій Порфирович увечері сів на стілець в готельному номері, зосередився й почав пригадувати все з голови», — каже пані Марія. На ранок нова доповідь була готова — з цитатами й з усіма посиланнями. Все було вивірено, точно, хоча жодної довідкової літератури під рукою не було. Все було взято з голови.
Будинок-музей постав уже після смерті Григорія Порфировича, в другій половині 90-х. Зареєстрований рішенням Ірпінської міської ради, він все ж лишається приватним музеєм. Меморіальну дошку на ньому відкривав іще Микола Яковина, який на той час був виконуючим обов'язки міністра культури. А понад рік тому, у жовтні 2003-го пройшла перша науково-практична конференція «Григорій Кочур і український переклад», видавництвом «Перун» було випущено збірник доповідей з неї. Серед імен доповідачів — академік Іван Дзюба, професор Марина Новикова, письменники Рауль Чілачава, Максим Стріха і Євгенія Кононенко, інші знані імена. Втім є сподівання, що ця конференція стала тільки першими «Кочурівськими читаннями» — першими, але не останніми. Бо інтерес до спадщини Г.Кочура в Україні й у світі величезний, про що свідчить успіх видань книг його перекладів «Друге відлуння» (1991) та «Третє відлуння» (2000).
Ще будинок-музей Г.Кочура в Ірпені проводить і звичайну, рутинну освітню роботу. Приходять з екскурсіями старшокласники місцевих шкіл — для багатьох iз них стає відкриттям інформація, що в Ірпені жив і працював митець найвищого рівня. А ще Андрій Григорович, який є справжнім аматором оперного мистецтва, підготував і видав два компакт-диски з записами співу Соломії Крушельницької. «Проект будинку-музею Григорія Кочура» — значиться на них. У подальших планах — проведення нових зустрічей, конференцій, видання робіт Г.П.Кочура з теорії перекладу.
Тож, коли доля закине до Ірпеня, варто пройтися вуличками приватного сектору, відшукати вулицю, що віднедавна носить ім'я визначного перекладача, і подолавши кілька дерев'яних сходинок, постукати в двері, за якими дивиться в очі світова література й культура кількох століть. Андрій і Марія Кочури не тримають своїх дверей зачиненими. У словосполученні «будинок-музей» важливими є обидва слова: так, «музей», але й «будинок». А будинок — це приміщення, у якому живуть.
|
