Григорій Кочур
Сервантес і його "Дон Кіхот"
(1995)

© Г.Кочур, 1995

Джерело: М. де Сервантес Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. К.: Дніпро, 1995. 704 с. - С.: 672-678.

Сканування і коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004

Існує в літературознавстві таке поняття - «вічні образи». Розтлумачення його можна знайти у відповідних довідниках - словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. Ось що, приміром, пише з цього приводу Микола Ільницький в Українській літературній енциклопедії: «Вічні образи, світові образи - літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та інші. Породжені певними історичними умовами, вони водночас зосереджують у собі важливі риси людського характеру, ситуації і конфлікти, які повторюються в нових суспільних обставинах. Вічні образи містять у своїй художній конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення в багатьох літературах».

Другим у переліку «вічних образів» тут названо Дон Кіхота. Але водночас він же герой певного літературного твору, з автора якого ми й почнемо.

Майже в кожній літературі знайдеться письменник, ім'я якого незмінно виринає в пам'яті, ледве зайде мова про цю літературу. Скажімо, літературу українську репрезентує Тарас Шевченко, польську - Адам Міцкевич, російську - Олександр Пушкін, англійську - Вільям Шекспір. А в літературі іспанській це, безумовно, Сервантес.

Мігель де Сервантес Сааведра народився 29 вересня 1547 року в місті Алькала де Енарес. Батько його Родріго був гідальго, тобто належав до старовинного дворянського роду, але занепалого, здрібнілого, позбавленого і маєтків та матеріального достатку, і високого суспільного становища. Він вивчився на лікаря, і пошуки лікарської практики змушували його переїздити з міста до міста, побувати в Кордові, Мадріді, Севільї, Вальядоліді, що був тоді столицею Іспанії. До столиці він приїздив двічі й мав намір оселитися там на триваліший час із дружиною й сімома дітьми (майбутній письменник був четвертою дитиною). Зазнав він тоді і прикрощів: 1551 року його ув'язнено за несплату боргу місцевому лихвареві, а майно розпродано. Вийшовши з в'язниці, він знову подався в мандри.

Так от, саме у Вальядоліді Мігель чотири роки /1557-1561/ учився в єзуїтській колегії, потім опинився в Мадріді, десь близько 1564 року - в Севільї, де відвідував тамтешню єзуїтську школу. А згодом ізнову доля кинула його до Мадріда - освіту він продовжував і там. Коли його вчитель Хуан Лопес де Ойос підготував до друку книжку з приводу сумної події - смерті третьої дружини короля Філіпа Другого, то залучив до цього видання й Сервантеса - вмістив його сонет, назвавши автора в передмові своїм найкращим і найулюбленішим учнем. Можливо, за його порадою папський посланник в Іспанії кардинал Аквавіва взяв Сервантеса з собою в Рим, де той мав нагоду ознайомитися з культурою Італії, з літературою, зокрема з новелістикою.

1571 року Сервантес - уже солдат іспансько-італійського війська. Він бере участь у знаменитій морській битві з турецьким флотом під Лепанто. Там Сервантеса було поранено - в груди й у ліву руку, що лишилась паралізованою /«для більшого прославлення правої» - як писав він згодом/. Після одужання 1575 року Сервантес облишив військову службу й вирішив повернутися на батьківщину. Його мужність і великі воєнні [672] заслуги було відзначено в листах Дона Хуана Австрійського і віце-короля Неаполя герцога де Сеса до короля Філіпа Другого, в яких автори засвідчували відвагу та бойові заслуги вояка Сервантеса,- ці листи при нагоді можна було використати, щоб улаштуватися на яку-небудь пристойну роботу.

Отже, Сервантес і його брат Родріго, також учасник війни, відпливли восени 1575 року до Іспанії на галері, що звалася «Сонце». Та галеру захопили алжірські пірати, і братам протягом тривалого часу довелося пробути в полоні. Три чи, за іншими відомостями, чотири рази Сервантес намагався втекти - то сам, то намовивши кількох спільників, але всі спроби виявилися невдалими. Як організатора втечі, його могла б спіткати кара,- можливо, він важив життям. Але рятували його рекомендаційні листи: вважалося, що Сервантес - дуже поважна особа, за яку можна взяти великий викуп. Отой викуп і став оловною проблемою для родичів. Вони зуміли назбирати грошей лише для звільнення Родріго, сам майбутній письменник повернувся додому лише наприкінці 1580 року.

Вдома його чекали злидні. Рекомендації не виправдали свого призначення - політична ситуація змінилася, і службової посади, що забезпечила б існування, здобути не вдалося. 1584 року Сервантес одружився. Через рік помер його батько, і Мігелю випало утримувати родину, що складалася з матері, дружини, двох сестер і нешлюбної дочки. Він пробує різних способів, щоб поліпшити матеріальне становище - спершу продовжує військову службу, згодом лишає військо, виконує різні ділові доручення, що давало випадковий заробіток.

Довелось йому бути й збирачем податків,- і тут також не обійшлось без прикрощів: то збанкрутував севільський банк, де зберігались гроші, що їх він зібрав, то його звинувачено в незаконній реквізиції збіжжя. Податки збирав він дуже ретельно, не минаючи й маєтностей, що належали католицькій церкві. За це служителі церкви у відправах піддали його прокльону, прізвище Сервантеса з відповідними формулами прокляття навіть висіло на дверях при вході в церкву. Розчарувавшись у цій роботі, що двічі спричинювалась до його ув'язнення /щоправда, короткочасного/, він мріє поїхати до Америки. Цей намір не був здійснений, а от до сусідньої Португалії він на якийсь час виїздив.

Нотуючи основні події цієї калейдоскопічної біографії, ми досі не торкалися літературної творчості. А нас же в першу чергу повинен цікавити Сервантес-письменник.

Його літературна спадщина складається з творів, писаних у різноманітних жанрах. «Повчальні новели» - тринадцять оповідань у супроводі зверненого до читача пролога та вірша-присвяти. Віршована трагедія «Нумансія» - про спробу римських завойовників оволодіти фортецею, захисники якої чинять героїчний опір. Далі йдуть дев'ять прозою писаних «Інтермедій», коротких драматичних творів. У поемі «Подорож на Парнас» йдеться про уявну мандрівку автора на міфологічну гору, місце перебування бога поезії Аполлона і муз.

До модної в ті часи пасторальної, пастушої літератури належить роман «Галатея», перша частина якого вийшла друком 1585 року. Деякі дослідники відносять задум цього твору до алжірського періоду авторового життя. Другої частини «Галатеї» Сервантес не написав, можливо, охоловши-до цього твору... Над романом «Мандри Персілеса і Сігісмунди» письменник працював довго, закінчував його вже в останні дні свого життя, у світ цей твір вийшов 1617 року, вже після смерті автора.

Час виникнення головного твору Сервантеса - роману «Дон Кіхот» - можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальядоліда, більша частина першого тому була вже готова,- друком вона вийшла 1605 року.

Друга частина побачила світ 1615 року.

В останні роки свого життя письменник здобув певне визнання в літературних колах і немалу популярність серед читачів. Але запізно прийшло це визнання й недовго тішився він цією популярністю - 23 квітня 1616 року Сервантеса не стало. І так трапилося, що водночас із ним помер в Англії Вільям Шекспір. Навряд чи обидва генії світової літератури знали один про одного. Але можна принаймні припустити, що Шекспір міг знати щось про Сервантесів роман,- адже перша його частина в англійському перекладі була видана 1612 року.

На початку «Дон Кіхота» його герой, начитавшись у рицарських романах про дивовижні пригоди, що трапляються рицарям, та про неймовірні подвиги, що їх вони довершують, надумався й собі стати мандрівним рицарем і вирушити в світ шукати таких пригод та звершувати подібні подвиги. Зробив він так тому, що схибнувся,- хто має здоровий глузд, той усвідомлює принаймні дві речі: перше - що в тих пригодах багато перебільшень і вигадок, і друге - феодальні часи відійшли в минуле, рицарство як соціальний стан перестало існувати, отже, поява живого рицаря з усіма атрибутами - це вже цілковитий анахронізм. Ім'я Дон Кіхота з власного перетворилось на загальне, донкіхотами стали називати людей, що неспроможні розібратися в дійсності, тому їхні погляди і вчинки виглядають комічно і нічого, крім сміху, викликати не можуть. Таке сприйняття донкіхотства було поширене, і навіть «великий вождь усіх народів» Сталін, що любив похизуватися знанням літератури, якось прорік, що «донкихоты потому и называются дон-кихотами, что они лишены злементарного чутья жизни».

Але існує ще й інший аспект донкіхотизму, інакше ставлення до Дон Кіхота. Пригляньмося, що писав Гайнріх Гайне в своїй передмові до німецького видання твору: «... перо генія завжди більше за самого генія, воно завжди сягає набагато далі, ніж це було передбачено в його задумах, обумовлених епохою, і Сервантес, сам того не усвідомлюючи, написав найяскравішу сатиру на людську захопленість».

Широкого розголосу набула промова Івана Тургенєва «Гамлет и Дон Кихот», яку він виголосив 10 січня 1860 року на зборах «Общества нуждающимся литераторам и ученим». На думку Тургенєва, «в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало само-пожертвования, только схваченное с комической сторони». І далі: «Жить для себя, заботиться о себе Дон Кихот почел бы постыдным. Он весь живет /если можно так выразиться/, вне себя, для других, для своих братьев, для истребления зла, для противодействия враждебным человечеству силам...» Як бачимо, Дон Кіхот у трактуванні Тургенєва, з погляду гуманізму, став героєм позитивним.

Для Федора Достоєвського «Дон Кіхот» був одним із проявів людського генія в найвищих його злетах. В «Дневнике писателя» за 1876 рік він пише: «Во всем мире нет глубже и сильнее зтого сочинения. Зто пока последнее и глубочайшее слово человеческой мысли, зто самая горькая ирония, которую только мог выразить человек, и если б кончилась земля, и спросили там, где-нибудь, людей: «Что вы, поняли ли вашу жизнь на земле и что об ней заключили?» - то человек мог бы молча подать Дон Кихота: «Вот мое заключение о жизни - можете ли вы за него осуждать меня?»

До голосів Тургенєва і Достоєвського можна долучити її відгуки інших видатних діячів культури, Стендаль писав про Сервантесів роман: «Відкриття цієї книги, можливо, найважливіша подія в моєму житті». А ось що каже Гюстав Флобер: «Дивовижним у «Дон Кіхоті» видається якраз те, що там відсутня літературність, постійно змішується ілюзія і реальність, і це робить книгу такою комічною і водночас такою поетичною! Якими пігмеями видаються всі інші книги поруч із цією!» А ось голос видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійно перечитував «Дон Кіхота»: це йому «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків». [674]

І про Сервантеса, і про Дон Кіхота написано в різні часи різними мовами стільки, що навіть для звичайного огляду та стислої анотації потрібно було б великої монографії. Отже, доведеться обмежитись лише переліком найзначніших і найоригінальніших праць, щоб відіслати до них допитливого читача.

Заслуговує на увагу есе Томаса Манна «Мандрівка по морю з Дон Кіхотом». Професор Оксфордського університету Сальваторе Мадаряга /роман якого «Священний жираф» свого часу був бестселером/ писав про Сервантеса і англійською, і іспанською мовою. Є в нього «Путівник для читача «Дон Кіхота» і «Вступний нарис до психології Дон Кіхота». Славетний письменник і філософ Мігель Унамуно - автор «Житія Дон Кіхота і Санча», в якому стверджується «філософія донкіхотизму» - на думку автора, це уособлений дух Іспанії.

Активно відгукнулися на роман і поети. Дуже яскравий, емоційний вірш належить польському поетові Ципріяну Камілові Норвіду. Ось його початок:

А завершується вірш «Наш епос» такими рядками:

Поль Верлен звернувся до Дон Кіхота з сонетом, що його наводжу в перекладі Миколи Лукаша:

Великий нікарагуанський поет Рубен Даріо написав віршовану «Літанію панові нашому Дон Кіхотові», що є не тільки молебствієм, а водночас і прославленням Дон Кіхота. Відомий російський письменник Дмитро Мережковський не тільки включив Сервантеса в серію своїх нарисів «Вічні супутники», а й присвятив вірш Дон Кіхотові, відобразивши його захисником знедолених і борцем за істину та справедливість. Є і в українській літературі вірш «Дон Кіхот». Автор його - Борис Грінченко. Ось початок вірша:

Як кожний великий літературний твір, «Дон Кіхот» знайшов своє втілення й в інших видах мистецтва,- наприклад, у музиці. Існує симфонічна поема Ріхарда Штрауса. Можна згадати оперу Жюля Массне «Дон Кіхот», яку прославив виконанням головної партії Федір Шаляпін.

В образотворчих мистецтвах Сервантесів роман знайшов також всебічне віддзеркалення. Ілюстровані видання виходили в Іспанії. З відомих художників у числі перших, хто створив образ Дон Кіхота, був Гойя. Багато художників у Франції з успіхом ілюстрували «Дон Кіхота». Велику популярність мали ілюстрації Тоні Жоанно, а особливо - Гюстава Доре. Дуже яскравий образ Дон Кіхота створив Оноре Дом'є. З пізніших художників у першу чергу слід назвати іспанців Зулоагу, Пабло Пікассо і Сальвадора Далі. Непересічний «Дон Кіхот і Санчо Панса» словака Ципріяна Маєрніка. В Росії заслужений успіх мали ілюстрації Кукриніксів, а також Сави Бродського. Киянин, видатний художник Борис Крюков один із перших українців дав ілюстрації до Сервантесового роману, але то вже було в Аргентіні, куди емігрував художник. Там він ілюстрував «Дон Кіхота» для розкішного видання в серії «Незабутні постаті». Понад двадцять років тому опублікувала кілька своїх ілюстрацій київська художниця Ольга Петрова, ця тема - в колі її інтересів і досі.

Розмову про українські переклади славнозвісного твору починаємо з Івана Франка. Невтомний популяризатор світової літератури, він, природно, не міг оминути Сервантеса. 1891 року в дитячому часописі «Дзвінок», а згодом і окремою відбиткою вийшли його «Пригоди Дон Кіхота». Це був віршований переказ кількох окремих епізодів твору. Видання мало успіх, бо його повторено 1899 року, а 1913 року з'явилося третє видання в супроводі короткої прозової передмови, в якій на трьох сторінках переказана біографія [676] Сервантеса та дана стисла характеристика роману. Самий же віршований переказ поділений на двадцять чотири епізоди, увінчані прологом.

Драматичніше склалася друга спроба ознайомити український читацький загал з Сервантесовим романом. Ось повідомлення в журналі «Книгарь» /1919 рік, № 28/: «Нам переказують, що в Чернігові під час осінніх подій загинула бібліотека еспанських авторів відомого поета й перекладчика Володимира Самійленка. Разом з книжками пропав і переклад кількох глав «Дон Кіхота». Тим часом цей переклад, зроблений таким великим майстром української мови й знавцем еспанської, як Самійленко, був би правдивою окрасою української перекладної літератури». Саме про це йдеться у відомому сонетоїді Миколи Зерова «Самійленко»: «І Дон Кіхот його, попалений Чекою...» Невідомо, скільки встиг перекласти Самійленко, але те, що було зроблено, зникло безслідно.

Третім перекладачем «Дон Кіхота» був Микола Олексійович Іванов, брат відомого книгознавця і бібліографа Юра Меженка. Крім «Дон Кіхота», з іспанської він перекладав ще Бласка Іваньєса /так він слушно називав його замість поширеного й хибного «Ібаньєс»/. Його «Дон Кіхот» виходив двічі - 1927 і 1935 року. Це скорочений переклад. Текст обох видань не цілком ідентичний. Видання 1927 року вийшло в супроводі короткої передмови, анонімної, отже, очевидно, він і був її автором. Ось як виглядає початок у виданні 1927 року:

«Нещодавно в Ламанчі, в одному селі, що назви його я не хочу згадувати, жив один із тих гідальгів, що в них за все майно править спис, старовинний щит, миршава шкапина та швидкий гончак. Три чверті прибутків його йшло на «оллу», в якій було більш яловичини, ніж овечини, та на вечерю. Решту він витрачав на жупан з легкого півсукна, на оксамитові гаманці й такі самі патинки - це він носив у свята,- та на будень одіж із лихенького сірого сукна».

Як бачимо, переклад хоч і цілком пристойний, проте особливих амбіцій у його автора не було, супроти оригіналу він блідіший і безбарвніший. Ось, наприклад, початок,- в оригіналі він має вигляд рядка з вірша в розмірі іспанських історичних романсів: «В певному селі в Ламанчі...» У перекладі це проза, на романс нема й натяку.

Про долю Іванова, що перекладав також з англійської мови, зокрема Діккенса, і з французької /між іншим, Доде/: він зник. Навіть брат не знав, де він подівся. Тільки тепер виявилось, що його було заарештовано, а чи він загинув у таборі, чи був розстріляний одразу, невідомо.

1955 року з'явився переклад Василя Козаченка та Євгена Кротевича. Автори зазначили, що зроблено його з російської, власне, з перекладу Любимова. Вони так сумлінно відтворювали свій «оригінал», що навіть коли траплялись їм якісь специфічні формули - прислів'я чи примовки, якими, мов з торби, сипле Санчо Панса, то, замість відшукати український відповідник, вони калькували російський текст. Єдине, що в цьому перекладі було на високому рівні, то це віршовані вставки, які зробив Микола Лукаш.

Лукаш мріяв перекласти «Дон Кіхота», дуже довго намірявся, починав, відкладав, навіть два розділи надрукував у «Всесвіті». Перекладену частину відніс у видавництво, потім забрав і на сховок віддав мені. Анатоль Перепадя в призначені дні ходив до нього з рукописом, вони вдвох читали його та обмірковували. Це вже був останній період у житті Лукаша, початок недуги, що згодом звела його в передчасну могилу. Нема чого й казати, що Лукаш мав усі дані для досконалого перекладу цього твору - бездоганне знання мови оригіналу, віртуозне володіння всіма скарбами мови української, великий досвід, та, крім того, ще якусь духовну близькість до обох головних героїв роману. Але й завершувач його праці, як я вже відзначив, пройшов, так би мовити, школу Лукаша, пройнявся духом і засвоїв стилістичну манеру свого попередника. [677]

Анатоль Перепадя уважно, по-дослідницьки проаналізував і систематизував словниковий запас Лукашевого «Дон Кіхота», всі його лексичні та синтаксичні скарби і повністю використав їх при тлумаченні розділів, що їх Лукаш перекласти не встиг. Стали в пригоді і Лукашеві знахідки, що їх він залишив при підготовчій роботі на берегах оригіналу або на закладках між сторінками, пов'язані грою слів, колоритними реаліями та яскравими епітетами, прислів'ями та приказками, характерними прізвиськами тощо.

Наш читач уперше дістає до рук повний переклад, гідний великого оригіналу, який він відтворює.

Григорій Кочур