Воскресенье, 23.07.2017, 13:35Главная | Регистрация | Вход

Меню сайта

Категории каталога

Форма входа

Приветствую Вас Гость!

Поиск

Друзья сайта

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Каталог статейКаталог статей
Главная » Статьи » Мои статьи

БАЛЬЗАК У ДУБНІ
Володимир Ящук  

БАЛЬЗАК У ДУБНІ

БАЛЬЗАК У ДУБНІ
Їдучи в 1847 році у Верхівню до своєї майбутньої дружини Евеліни Ганської, уже на той час дуже відомий французький письменник Оноре де Бальзак перетнув кордон Російської імперії в містечку Радивилові (Радзивилові) і після гарної гостини в начальника митниці пана Гаккеля попрямував у місто Дубно (нині на Рівненщині).

Тільки недавно я зміг осилити всі дорожні нотатки письменника, озаглавлені “Лист про Київ” (уперше були видані у Франції в 1927 році), і з’ясував додаткові подробиці про Бальзака в Дубні. Ні, все-таки мушу розчарувати місцевих художників: замку XYI-XYII ст., у якому діяли герої пізніше створеної повісті "Тарас Бульба" М.Гоголя, він не бачив, бо про нього не згадував. Але бачив тутешні дороги, бачив села й селян у навколишній місцевості, і його враження нам цікаві.

Уперше про Дубно автор багатотомної “Людської комедії” почув у Бродах на Львівщині. Виникли проблеми, як їхати далі.

“...Коли я знову заговорив про можливість добратися до Бердичева за добу, рухаючи зі швидкістю чотири льє за годину, як поштова карета, що йде з Петербурга в Тауроген, – пише Бальзак, – на його (хазяїна готелю. – В.Я.) губах знову заграла давня лукава посмішка. Оскільки мені потрібний був екіпаж, він “посватав” мені чарівну бричку, яку було потрібно переправити в Київ, за що мені навіть готові були вручити деяку суму на дорожні витрати, однак, довідавшись, що коні будуть поштові, посередник, уже згодний було дати мені шість карбованців із двадцяти п’яти, котрі я просив, відмовився навідріз. Ця відмова мене заінтригувала; я знову вдався до підмоги готельного слуги, і він пояснив мені, у чому полягала моя необережність.

- Російські кучери – дикуни, вони мчаться з такою швидкістю, що екіпаж не доїде навіть до Дубна...”

Урешті-решт усе владналося. У Радивилові  письменник був просто зачарований виявленими йому знаками уваги, вишуканою вечерею, спілкуванням із місцевим начальством, що зібралося у Павла Гаккеля і його дружини.

Але пора й рушати. Був останній день літа, 31 серпня (за старим, російським стилем).

І знову зацитую запис: «Веселість мою, утім, розвіяла непохитність поліцмейстера, що, не маючи друкованих бланків, навідріз відмовлявся видати мені розпорядження для станційних доглядачів. Умовити його не було ніякої можливості; він пояснював, що дуже жалкує, але проти правил не піде. Він уже два місяці просив надіслати йому бланки, але так нічого й не одержав. У цьому епізоді – весь дух російського суспільства”.

І все ж намір їхати був сильнішим за всі перепони. Нові друзі знайшли спосіб оминути перешкоди, найняли приватних коней і відправили гостя в Дубно, давши в дорогу лист до тамтешнього поліцмейстера, в якого, надіялися, такі бланки знайдуться. А ще запропонували в дорогу подушку – щоб не так сильно трясло на вибоїнах. І виділили провідника, який мав розраховуватися на станціях, оскільки Бальзак ні слова не розумів по-російському.

«Поїздка з Радзивилова в Дубно, – ділиться спостереженнями романіст, – зовсім не те, що поїздка з Парижа в Гонес (містечко біля Парижа. – В.Я.). Навколо дороги стіною стояли темні соснові ліси, і я щохвилини з побоюванням очікував, що колоди, залишені на дорозі російськими лісорубами, виявляться рифами, згубними для нашого суденця, однак кучеру темрява анітрошки не заважала. Те була одна з прекраснейших ночей, яку я провів у подорожі. Неможливо уявити собі, яка насолода – мчатися по невідомій пустелі зі швидкістю поштового голуба. Це п’янить душу, немов квакерські хороводи. Мандрівник і без того перебуває у владі мрій, а монотонний дзенькіт дзвіночка довершує справу”.

Якщо взяти до уваги, що саме поштовий шлях послужив у другій половині ХІХ ст. місцем прокладення залізниці, то можна легко скласти уявлення про маршрут поїздки.

“Нарешті, о пів на третю, ми дісталися Дубна, – занотовує письменник, – мене висадили в дворі поштової станції. Довіривши свою долю російському провідникові, я кинувся на диван, твердий, немов похідне ліжко, і вперше за останні дев’ять днів заснув; я спав сном дитини, сном знесиленого борця, тим сном, від якого не здатна розбудити навіть гарматна пальба. Ранком поліцмейстер, справжній росіянин у парадному мундирі з хрестами, під’їхав до станції в кареті, запряженій четвірнею, і застав мене за кавою. Подорожня була мені виписана з дотриманням усіх необхідних церемоній. Поліцмейстер, гвардійський офіцер, дуже шкодував, що я кваплюся: дружина його була б щаслива почастувати мене сніданком; я пообіцяв заїхати до неї на зворотному шляху й о десятій ранку вирушив далі з твердим наміром змусити кучерів везти мене так само швидко, як возять імператора, тобто зі швидкістю тридцять верст за годину. Заради цього я був готовий не шкодувати копійок на чай. Завважте, що свого я домігся. Якби я не був змушений постійно гаяти час на поштових станціях, змінюючи коней, здолав би сто льє за п’ятнадцять годин, однак на кожній станції мені доводилося затримуватися на півгодини, а вночі навіть на три чверті години”.

Бальзак не може втриматися, щоб опосередковано не похвалити своєї витривалості: “Провідник мій, людина загартована, як мало хто, десятки разів просив мене зупинитися, знаками показуючи, що він утомився і хоче спати, але я повторював: "Бердичів!" І чоловік цей, звиклий до послуху, покірно всідався в кибитку, однак при цьому уважно дивився на мене, бажаючи упевнитися, що я створений з тієї ж плоті й крові, що і він... Коні мчалися так швидко, що клуби піску й пилу вибивалися з-під їхніх копит прямо мені в обличчя. Однак мене переповняло радісне відчуття, що російські коні несуть мене швидше, ніж німецькі потяги. Провідника свого я пригощав галетами і французьким язиком; утім, йому найбільше сподобалася ганусівка, до якої він раз у раз прикладався з незворушним виглядом”.

З Дубна їхали в напрямку на Аннопіль (нині село Ганнопіль Славутського району на Хмельниччині). Може, через Мирогощу, Мізоч, Могиляни, хоч не виключено, що через Здовбицю, Клинці, Малу й Стару Мощаницю, Дермань... Неможливо передбачити, щоб дорога бігла вдалині від населених пунктів, однак Оноре де Бальзак стверджує: “Шляхом від Дубна до Аннополя, куди прибув близько шостої вечора, я не бачив навкруги нічого, крім скошених полів, плоских, наче кришка табакерки. Через кожні п’ятдесят верст поруч з дорогою чи на обрії я зауважував чудовий поміщицький будинок, оточений парком; його позеленілий мідний дах виблискував у сонячних променях. Як несхоже було все, що я бачив, на Галичину! Раз у раз траплялися селяни й селянки, які весело й безтурботно, мало не з піснями, йшли в поля трудитися або поверталися додому. Безсумнівно, ніхто не попереджав цих людей про моє наближення; ніяке начальство не наказувало їм веселитися; я бачив життя, як вона є”.

Таким це було життя насправді чи тільки здалося з побіжного ознайомлення – судити не мені, є незаперечні історичні факти. Просто, їдучи в Росію, де мав намір узяти шлюб з її підданою, письменник навмисне вписував у нотатки, призначені, як передбачалося, для опублікування в газеті “Журналь де Деба”, такі міркування, котрі мали б сподобатися імперській владі, а відтак полегшити вирішення його “російської” проблеми.

На жаль, через півроку після одруження в 1850 році письменник, уже тяжко хворий, покинув цей світ – у віці 51 рік, не принісши щастя Евеліні. Виявився не до часу його “Лист про Київ”.

І на закінчення ще одна цитата: “Від кордону (тобто від Радивилова. – В.Я.) до Бердичева я їхав по місцевості, подібній до краю Бос (у Франції), але краю Бос завдовжки й і завширшки в сто льє; поля тут перемежовуються з піщаними смугами, що поросли сосновим лісом. До вечора я дістався до маленького містечка Аннопіль; на в’їзді в нього я зустрів поміщика, що у товаристві своєї дружини прогулювався уздовж кам’яної огорожі – однієї з визначних пам’яток тутешніх пустель, тому що тут усі житла, навіть найбільш розкішні, оточені плотом або парканами дощаними чи збитими з колод”.

Якою дорогою їхав Бальзак назад, у січні 1848 року, не відомо. Найбільш вірогідно, через Вишнівець, де мав свій маєток зять Евеліни Ганської – Георг Мнішек. Очевидно, туди, зустрівши в Радивилові, повіз він письменника у другий його приїзд в Україну. Про такі плани можна судити з опублікованого листування. Судячи з усього, Дубно надалі залишалося поза маршрутами пересування Бальзака.

http://h.ua/story/75099/
Категория: Мои статьи | Добавил: kochur (16.01.2008)
Просмотров: 632 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 1
1  
На цю тему можна подивитися і таке:

http://yashchuk2005.narod.ru/radyvyliv440/49.htm


Имя *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017 | Бесплатный конструктор сайтов - uCoz