Зорівчак Роксолана Петрівна

На сторожі отчого слова

До 95-річчя з дня народження Григорія Порфировича Кочура
(17 листопада 1908 – 15 грудня 1995)

у Вінок Шани – китиця від вдячної учениці

В особі Григорія Кочура вшановуємо людину Франківського взірця, всеосяжного гуманітарія, перекладача, критика, поета, історика й теоретика українського художнього перекладу, культуролога.
Виходець зі скромної селянської родини, Григорій Порфирович став символом духовної еліти нації. Його доробок – феноменальне явище в українській культурі XX віку, її вершинний злет, своєрідне її послання у нове тисячоліття.
Без підрядника Майстер перекладав з 29 мов твори 33 літератур. Його перекладацький дивосвіт обіймає значний часовий період (двадцять сім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, що жив у сьомому сторіччі до нашої ери) та географічний простір – Європу, Америку, Північну та Південну, і Азію. Історикові культури важко переоцінити вартість перекладів Г. Кочура. Праця майстра в цій галузі – окремий етап в історії українського художнього перекладу, в історії засвоєння світової літератури нашою. Він залишив нам такі зразки перекладацького мистецтва, з якими нелегко зрівнятися. Творча індивідуальність Г. Кочура ніколи не тяжіє над поезією, яку він перекладає: глибинне знання світової культури, філологічна компетентність та повага, з якою він ставиться до автора, творять це дивне диво перевтілення.
Великі заслуги Г. Кочура як високопрофесійного аналітика літературного, зокрема перекладацького процесу. Він – автор дуже багатьох широкомасштабних досліджень з ґрунтовними, виваженими оцінками. Своїми розвідками, критичними статтями та рецензіями на поточні видання (що, як правило, переростали рамки цього жанру) Г. Кочур зробив чималий внесок до історії українського художнього перекладу. У літературі він бачив головну духовну опору народу в його боротьбі за самозбереження. Чаклун слова, Майстер мріяв про величезну споруду – відбудову світової літератури на рідному ґрунті, і вважав саме цю споруду одним із засобів здобуття інтелектуальної волі для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив своє життя.
Понад усе кохався Григорій Порфирович у Рідному Слові, володів ним до найпотаємніших глибин, плекав його, болів його болями в дні здичавіння і принижень, копав найглибші рудні цього слова, працював над ним самовіддано, самовимогливо, самозречено і повсякчас. Саме оця любов до слова, до Отчого краю допомагала йому долати нелюдські труднощі та працювати над словом вперто й наполегливо, завжди й усюди – навіть на каторзі, у неволі, якої не видів, не відав недолею славний Овідій. Майстер поставив своє слово на сторожі Українського Слова. І, очевидно, Українського народу. Уважав це єдино можливою життєвою позицією. Альтернативи не знав.
Після смерті М. Рильського у 1964 р. Г. Кочур став по суті керманичем школи українського художнього перекладу, центром морального опору тоталітаризмові. Попри планове замовчування та переслідування, протягом останніх трьох десятиліть він був причетний до кожної серйознішої ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Він докладав неймовірних зусиль, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу у національну культуру. І це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову й літературу обмежували домашнім ужитком, а масовий читач, чия свідомість, у часоплині розчавлена імперським пресом, була схильна до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож українським перекладачам і в Україні, і поза Україною йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикографічних джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет.
А ще був Григорій Порфирович Учителем у найглибшому, найсвятішому розумінні цього великого слова. Як учитель увійшов в життя багатьох, щоб залишитися там назавжди. Навчав усіх, хто хотіли учитися, дарма, що доля, химерна доля, виділила йому лише якийсь неповний десяток років для викладання. Одначе в своєму "Ірпінському університеті" – вільній академії українського художнього перекладу – він вишколив чимало перекладачів та перекладознавців. Терпеливо, не жалкуючи часу, Г. Кочур допомагав початківцям підніматися по крутойдучих стежинах науки, учив, що перекладач мусить якнайчутливіше дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око, завжди пам'ятати, що поезія – це мистецтво слова, і слово в перекладі мусить бути мистецьким. Для багатьох був неперевершеним учителем на нелегкій дорозі українства, на нелегкій дорозі до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації.
За два дні до смерті, підключений до апарату штучної нирки, перемагаючи приступи болю, Григорій Порфирович розпитував, чи не вийшов "Дон Кіхот" у перекладі М. Лукаша і А. Перепаді, турбувався, що ще не написав передмови до збірки творів Віри Вовк-Селянської. Така глибока жертовність, така самопосвята зустрічаються не часто. Хай святиться пам'ять про неї поколіннями, щоб були ми та наші нащадки не шашликоїдами, не баксообожнювачами, не пасивним тяглом історії, а Людьми. Громадянами своєї вільної Вітчизни.
Cаме на таких великих взірцях слід навчати та виховувати молодь, якій у XXI віці працювати для своєї Держави, щоб пішла вона в мандрівку життя з Григорія Порфировича духа печаттю.


Роксолана Петрівна Зорівчак,
професор і завідувач
кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка